Вінербергер Александр (Wienerberger Alexander)

Александр Вінербергер походить з чесько-єврейської родини. Попри те, що батько Александра був євреєм, сам Александр, за свідченням його доньки, вважав себе австрійцем та атеїстом. Під час Першої світової війни Вінербергер був мобілізований до австрійського війська, брав участь у боях проти Російської імператорської армії та 1915 року потрапив до полону.

За інформацією історика Василя Марочка Александр у 1919 році здійснив спробу втечі з полону за підробленими документами, проте зазнав невдачі: під Псковом його арештували співробітники ЧК. Вінербергера було засуджено за звинуваченнями у шпигунстві. Значну частину 1920-х років він провів у Луб'янській в'язниці у Москві. Під час перебування у російській тюрмі його навички як хіміка оцінила радянська влада. Вінербергера було призначено інженером на виробництво лаків і фарб, а згодом він працював на заводах із виробництва вибухівки.

У 1928 році Вінербергер вперше після полону відвідав рідних у Відні та вдруге одружується. Після повернення до Москви керівництво перевело його з тюремного режиму, що дозволило його дружині переїхати до Радянського Союзу. У 1931 році в подружжя народилась донька Маргот.

На початку 1930-х років родина Вінербергерів мешкала у Москві. У 1932 році він займав посаду технічного директора фабрики з виготовлення пластмаси в Любучанах, на півдні Московської області.

У 1933 році австрійця направили до Харкова, та призначили на посаду технічного директора синтетичної фабрики. У Харкові Вінербергер став свідком Голодомору та фотографував побачені ним жахіття на вулицях міста, попри загрозу бути арештованим НКВС.

Він зробив фотоапаратом Лейка близько 100 світлин, автентичність яких підтверджена. Вони є правдивими зображеннями тих приголомшливо жахливих подій.

Виїжджаючи до Австрії, Вінербергер у жовтні 1933 року переправив негативи дипломатичною поштою через посольство Австрії, з допомогою австрійського дипломата Гейнріха Пахера. На таких заходах наполягли саме австрійські дипломати, оскільки була висока ймовірність обшуку речей інженера силами радянської безпеки на кордоні, а віднайдення ними знімків могло загрожувати його життю. Після повернення до Відня Вінербергер передає знімки кардиналові Теодору Інніцеру, які нині знаходяться у архіві Віденської Дієцезії, який разом із генеральним секретарем Міжнародного комітету національних меншин Евальдом Амменде представили їх Лізі Націй.

Світлини Вінербергера вперше опублікували для широкого загалу 1935 року в книзі «Чи повинна голодувати Росія?» (Muss Russland Hungern) Евальда Амменде без зазначення авторства світлин через побоювання за безпеку їхнього творця. У 1939 році Александр Вінербергер видає власну німецькомовну книгу спогадів про життя в Радянському Союзі:  «Важкі часи. 15 років інженера у радянській Росії. Правдива розповідь». Три розділи з цієї книги присвячені Голодомору в Україні.