Крах СРСР став вододілом, що розділив історичну науку України на періоди «до» та «після». Дезінтеграція імперії призвела до втрати монопольного становища Москви в багатьох сферах суспільно-політичного життя колишніх колоній, зокрема і в історіографії. За певною інерцією, офіційний історичний канон продовжував існувати, адже на своїх місцях залишились не лише тисячі чиновників, але й працівники бюджетної сфери: викладачі, вчителі, вихователі, політруки в армії тощо. Однак, концепт «правильної історії», підготовленої перевіреними і лояльними істориками (а головне – затверджений у Кремлі), вже не був опертий на потужну машину пропаганди та репресій, а відтак не був таким ефективним, як у 1970-х чи 1980-х роках. З’явилась певна конкуренція ідей. Українська діаспора, з її величезним науковим доробком, одержала можливість спілкуватися зі своїми земляками. До України вперше потрапили книжки Олександра Лотоцького, Ореста Субтельного та інших істориків, чиї праці раніше були недоступними масовому читачеві. Паралельно із цими процесами з’явився нехай і обмежений, але доступ до архівних документів, що проливали світло на історію збройної боротьби за державну незалежність України.

Починаючи з 1991 року, щорічно, в науковий обіг потрапляє дедалі більше документів, світлин і кінохронік з новітньої історії України. На жаль, відомих нам кінохронік періоду Перших та Других Визвольних змагань просто обмаль. Нерідко у дослідників виникає запитання: «Де спогади та інтерв’ю, записані на еміграції із провідними діячами українського визвольного руху?». Дійсно. Якщо з кінохроніками все більш-менш ясно (кінокамери, як і плівки до них, у першій половині ХХ ст. були дорогими) – то що заважало знімати на еміграції вже у повоєнний період? Скажімо, у 1950-1970-х роках кінозйомка стала доступною навіть для любителів.

Однак, не зважаючи на фінансові труднощі та всі супутні негаразди політичної еміграції, українці таки спромоглись зафіксувати на кіноплівку «стару гвардію» – учасників збройної боротьби за незалежність України. Серед нечисленних кіноробіт українських документалістів слід виокремити маловідомого режисера з Волині Святослава Новицького. Син капелана 14-ї дивізії зброї СС «Галичина» виїхав до Канади разом зі своїми батьками у 1950 році. У 1958 Святослав закінчив каліфорнійський коледж театрального мистецтва «Pasadena Playhouse» в Пасадені, а у 1964 здобув ступінь магістра гуманітарних наук у відділі кінематографії нью-йоркського Колумбійського університету. Його дипломною роботою стала документальна стрічка "Grain Giants of Canada" (про сільське господарство Канади), яку навіть продемонстрували на державному канадському телеканалі CBC. Однак по справжньому Новицький заявив про себе у 1971-му стрічкою «Вівця в дереві» (англ. "Sheep in wood"), присвяченою дереворитам Якова Гніздовського – видатного українського митця. Вже за рік режисер презентував свою наступну роботу – документальний фільм «Щоб дзвони дзвонили». Саме ця робота Новицького, відзнята на 16-міліметрову кольорову плівку із хронометражем у 45 хвилин, з’явилась 14 лютого 2021 року на ютюб-каналі Ed Monton у вільному доступі.

Фільм С. Новицького «Щоб дзвони дзвонили»

Новицький, на прикладі історії будівництва церкви-пам'ятника Святого Андрія Первозванного, спорудженої у Савт-Бавнд-Бруці (штат Нью-Джерсі, США), розповідає про зв’язок між поколіннями українських емігрантів, про місію українських вигнанців – зберегти традиції, що творять фундамент української ідентичності. Професійна операторська зйомка, виконана Святослав Новицьким спільно із Юрієм Тамарським, закадровий голос радіожурналіста Миколи Француженка, що читає текст оунівця Леоніда Полтави – перетворили цей фільм не лише на мистецький витвір, але й на справжній історичний артефакт.

Робота над фільмом тривала понад 10 років. Чимало його героїв на початку стрічки фігурують як учасники урочистих богослужінь, а наприкінці – як «мовчазні актори» – гранітні пам’ятники на українському цвинтарі у Савт-Бавнд-Брук.

Можливо сам Новицький не усвідомлював значення своєї праці, але зйомка, проведена ним у 1965 році під час освячення церкви-пам'ятника Святого Андрія Первозванного, вперше і востаннє зафіксувала на кіноплівку деяких учасників збройної боротьби за незалежність України у 1917-1921 рр. Тоді, 10 жовтня 1965 року, до Савт-Бавнд-Бруку приїхали українці зі США та Канади – 1 200 автомобілів, кільканадцять автобусів, загалом, близько 10 000 емігрантів з Північної і навіть Південної Америки.

Унікальність стрічки криється в тій невловимій атмосфері, яку вдалось «спіймати» команді Новицького у кінооб’єктив. Хоча більшість локацій, інтер’єрів та екстер’єрів, показаних у фільмі, зберіглись дотепер – існує дещо, що робить фільм унікальним. «Щоб дзвони дзвонили» – це постскриптум до шкільного підручника з історії України, його кольоровий кінододаток. Режисер не лише відзняв Теодоровича і Скрипника, ветеранів Армії УНР та УПА, спіймав у камеру останній погляд воїна-священика Миколи Рибачука… Новицький зміг передати ту атмосферу, яка неодмінно виникала довкола цих легендарних людей – атмосферу, привезену з-за океану, атмосферу, що відійшла в історію з останніми ударами серця останніх ветеранів – атмосферу «України в огні і бурі революції».

Аби відчути цю атмосферу – фільм потрібно дивитися від початку і до кінця. Дивитися як розповідь про давно пережите. Ми ж спробуємо поглянути на роботу Новицького під іншим кутом – дослідницьким. Докладніше розглянемо кілька цікавих деталей, які, можуть лишитися поза увагою глядача:

24a33350-715b-11eb-85c7-67f98437ea33.jpg

03:07 – з храму виходять архієпископ Мстислав (Скрипник) – у минулому хорунжий Армії УНР, та митрополит Іоанн (Теодорович) – у минулому капелан Сірожупанної дивізії. 

03:45 – чути бас-баритон протодиякона Михайла Ольхового (1903 – 1983), також відомого як виконавець хору Чорноморських козаків і соліста Львівської опери та Великого театру у Варшаві. 

04:05 – співає хор православного храму Святого Володимира з Нью-Йорку, під орудою диригента Василя Завітневича (1899 – 1983), колишнього викладача української мови та літератури у київських вищих навчальних закладах.

4dfd9880-715b-11eb-85c7-67f98437ea33.jpg

07:03 – за роботою другий оператор Юрій Тамарський (1903 – 1987).

10:35 – ліворуч в кадрі пам’ятник на могилі киянки Олександри Рибачук (1894 – 1951) – одна з перших могил на цвинтарі.

763612f0-715b-11eb-85c7-67f98437ea33.jpg

14:44 ліворуч в кадрі протодиякон Михайло Ольховий.

a3188d70-715b-11eb-85c7-67f98437ea33.jpg

17:33 – з церкви виходять іподиякони (православні клірики, які служить при архієреї) в оригінальному облаченні – жовтих стихарях та блакитних орарях.

c9056a30-715b-11eb-85c7-67f98437ea33.jpg

18:28 – архімандрит Олександр Новицький (1905 – 1970), у минулому капелан 14-ї дивізії зброї СС «Галичина», батько режисера фільму. Святослав відзняв участь батька в освяченні церкви-пам'ятника Святого Андрія Первозванного, а пізніше – батькову могилу, що з’явилась у 30 метрах від храму.  

e8a433d0-715b-11eb-85c7-67f98437ea33.jpg

18:36 – отець Микола Рибачук (1890 – 1966), ветеран Армії УНР – підполковник, комендант штабу Головного управління Генерального штабу УНР. Він помре менше ніж через різ після цієї зйомки, похований в одній могилі зі своєю дружиною Олександрою. Звертає на себе увагу оригінальний наперсний хрест на чорній стрічці.

0331fe30-715c-11eb-85c7-67f98437ea33.jpg

18:46 – 18:53 – прапори організацій «Спілка української молоді» (літери СУМА на прапорі – «Спілка української молоді Америки») та «Пласт».

1f243a90-715c-11eb-85c7-67f98437ea33.jpg

19:21 – в чорних окулярах, на передньому плані, ветеран Армії УНР із Залізним Хрестом «За Зимовий похід і бої». На жаль, його особу так і не вдалось встановити.

27:31 – на надгробному пам’ятнику на могилі генерал-хорунжого, начальника 2-ї Волинської стрілецької дивізії Армії УНР ще присутня плашка з мініатюрами нагород (після 1991 року її буде викрадено).

400ac670-715c-11eb-85c7-67f98437ea33.jpg

37:15 – ймовірно, що один із прапороносців несе відреставрований прапор 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР (темномалинового кольору), переданий до США із Франції. Пізніше цей прапор буде повернено до України одним із героїв фільму – патріархом Мстиславом І (Скрипником), у фільмі він фігурує в сані архієпископа.

39:00 – панахида на могилі письменника Федора Дудка (1885 – 1962), редактора українських газет на Берестейщині.

Крім могили Дудка у фільмі «Щоб дзвони дзвонили» неодноразово фігурують пам’ятники з могил інших українських журналістів. Ймовірно і тут є певний режисерський задум, адже ідея тяглості поколінь, збереження традицій, роль Савт-Бавнд-Бруку як пантеону української еміграції відобразилась і в біографіях членів знімальної групи. Декотрі з них також спочивають на легендарному українському цвинтарі в штаті Нью-Джерсі.

ace52380-715c-11eb-85c7-67f98437ea33.jpg

Сам режисер відомий українському глядачеві з телевізійних сюжетів «Голосу Америки», де Святослав Новицький пропрацював з 1993 року аж до своєї смерті 2019. Його низький голос із легким діаспорним акцентом Ви, напевно, нераз чули у репортажах щоденної телепрограми «Час-Time». І хоча Новицькому не судилося стати кіномитцем світової величини – він зафіксував на плівці останніх з-поміж тих, про кого французи кажуть: «La Garde meurt mais ne se rend pas!». Наша "гвардія" є у стрічках Новицького!

«Віртуальний некрополь української еміграції» буде вдячний за інформацію про місце поховання пана Святослава: адресу цвинтаря, координати та фотографії його могили.


Павло Подобєд