Українська громада Ніцци до дня народження політичного та громадського діяча часів УНР Володимира Винниченка відвідала в Мужені його могилу. Як передає Укрінформ, про це у Фейсбуці повідомила президент Association Franco-Ukrainienne Côte d’Azur (AFUCA) Ірина Подиряко. Захід відбувся у рамках проєкту «30 вітань для України» до 30-ї річниці Незалежності України.

«Один з важливих напрямків роботи громади – захист культурної спадщини на Лазуровому узбережжі», – йдеться в повідомленні. 

Винниченко Володимир Кирилович (16(28). 07. 1880, м. Єлисаветград, нині Кіровоград – 05. 03. 1951, м. Мужен, департамент Примор. Альпи, Франція) – прозаїк, драматург, політичний і державний діяч. Навчався у Єлисаветградській чоловічій гімназії (1890–99). У 1900 вступив на юридичний факультет Університету Святого Володимира (Київ); у лютому 1902 заарештований і відрахований за організацію протиурядових студентських акцій; закінчив Університет екстерном (1905). Від осені 1902 до лютого 1903 перебував на військовій службі у 5-му саперному батальйоні (Київ). Від 16 лютого 1903 – «в бігах». За кордоном (Галичина) вів партійну роботу як член РУП, брав участь у виданні й нелегальній доставці в Росію соціал-демократичної преси та літератури. Після затримання на кордоні під час перевезення нелегальної літератури протягом 2-х р. утримувався «за дезертирство» у фортеці «Косий капонір» (Київ). У грудні 1905 після реорганізації РУП в УСДРП обраний до її керівництва. У вересні 1906 – 3-й арешт Винниченка; до квітня 1907 – ув’язнення в Лук’янівській тюрмі (Київ). Від жовтня 1907 до травня 1914 жив в еміграції (Австрія, Швейцарія, від вересня 1908 – Франція), де активно займався літературною працею. 1913 ініціював видання українського марксистського журналу «Дзвін». Повернувшись у Росію під чужим прізвищем, продовжив партійну діяльність. 1914–17 нелегально мешкав у Москві, де співпрацював із журналом «Украинская жизнь»; брав участь у заснуванні й виданні журналу «Промінь», у якому надрукував кілька своїх творів, зокрема роман «Записки Кирпатого Мефістофеля».

Після Лютневої революції 1917 в Петрограді (нині С.-Петербург) повернувся у Київ. Разом із М. Грушевським очолив національно-демократичний рух, спочатку як заступник голови УЦР, далі – як голова Генерального Секретаріату УЦР. Якийсь час дотримувався політики федералістського союзу з більшовицькою Росією, проте у січні 1918, напередодні окупації Києва армією М. Муравйова, обстоював політичну самостійність України, проголошену ІV Універсалом УЦР. Після встановлення влади гетьмана П. Скоропадського залишив Київ і напівлегально мешкав на Княжій горі під Каневом. У листопаді 1918 очолив Директорію, яка організувала повстання проти П. Скоропадського і на деякий час взяла владу. 22 січня 1919 у Києві Конгрес трудового народу України проголосив об’єднання Галичини, Закарпаття, Буковини й Наддніпрянщини в УНР, фактично очолювану Винниченком. Проте 11 лютого 1919 під тиском керівництва Антанти, яке не бажало бачити на чолі УНР соціаліста, Винниченко вийшов зі складу Директорії, зрікся своєї участі в уряді і подався за кордон (мешкав у містечку Земмерінґ під Віднем).

У вересні 1919 ініціював створення Закордонної групи Української комуністичної партії. Написав і видав (1920) спогади «Відродження нації». У травні–вересні 1920 Винниченко перебував у Москві, де вів переговори з більшовицьким урядом, маючи намір «одягти більшовизм в українську одежу». Ключовий пункт його програми – статус України як незалежної соборної держави – не був підтриманий Л. Троцьким, Л. Каменевим, Х. Раковським. Винниченку запропонували пост наркома закордонних справ України, проте до складу Політбюро ЦК КП(б)У, що давало б можливість реально вплинути на політику, його включити відмовилися. Винниченко повернувся за кордон і поселився під Берліном. Його політична публіцистика цієї пори містить нищівну критику централізаторської, імперської політики РКП і КП(б)У. 1920-ті рр. – час великої творчої активності Винниченка як романіста й драматурга. Від 1922 разом із М. Шаповалом він редагував літературно-громадський місячник «Нова Україна» (Прага), друкуючи в ньому свої художні твори й статті на громадські та культурні теми, виношував проект створення комерційного кінотовариства «Українфільм». У лютому 1925 подружжя Винниченків переїхало до Франції (до 1934 мешкав у Парижі, згодом – у Мужені). Від 1932 і до кінця життя Винниченко зосереджений на розробці теорії «конкордизму» – вчення, в основу якого покладено ідею гармонії людини з самою собою, з соціумом і природою. Передбачаючи наближення 2-ї світової війни, Винниченко розгорнув грандіозну дипломатичну акцію: склав меморандум, у якому проголосив ідею «європейського протекторату України», і звернувся з відповідними листами до Сталіна та інших ключових політиків світу. Ще одним його політичним проектом цієї пори був намір провести всесвітній референдум, учасники якого змусили б політиків відмовитися від війни. Обидва проекти не мали успіху. Роки війни Винниченко провів на своєму хуторі Закуток (м. Мужен), у гострих матеріальних нестатках. У червні 1941 окупаційна фашистська влада пропонувала йому співпрацю (йшлося про можливість очолення Винниченком українського уряду, підконтрольного Німеччині). Винниченко відмовився, «розплатившись» за це кількома тижнями «концентраку». В останні два десятиліття свого життя Винниченко багато займався живописом; колекція його картин складає близько 100 робіт (2000 вони були передані Україні УВАН у США і відтоді зберігаються в Інституті літератури НАНУ). Протягом 1940-х рр. Винниченко мав намір виїхати до США, проте посольство цієї країни не видало йому візу, не бажаючи приймати в своїй країні скандального політика-«комуніста».

Перші літературні проби Винниченка відносяться до гімназійних часів: поема про Запорозьку Січ (не збереглася); пізніше – поема «Повія» (інша назва – «Софія»). Літературний дебют – 1902 (оповідання «Сила і краса» // «КС», № 7–8). Перші оповідання Винниченка містять полеміку зі «старосвітською» українською літературною традицією (І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М. Кропивницький), зорієнтованою на описовість, етнографізм, а також на сюжетні схеми, в яких відбилося ідеалізоване уявлення про село, його конфлікти й типи. Як новеліста Винниченка цікавили гострі соціальні конфлікти, екзотичний людський типаж, зокрема «відпадки суспільности» (І. Франко), заробітчани, солдати, молоді революціонери («Боротьба», «Біля машини», «Суд», «Салдатики!», «Заручини», «Контрасти», «Голота», «Голод», «Студент», «Темна сила», «На пристані» та ін.). Селянські «грабіжки» 1902–05, стихія бунтів і заворушень, зіткнення влади з народом давали йому цікавий матеріал для соціально-психологічних студій. Зі сторінок ранньої прози Винниченка поставала панорама українського «низового» життя. З часом гостра соціальна колізія поступається місцем психологічним завданням («Момент», «Чудний епізод», «Таємна пригода», «Талісман», «Олаф Стефензон», «Терень», «Раб краси»). Сюжети оповідань Винниченка тримаються на динамічних фабулах, в основі яких історія, пригода, до того ж – сповнена таємниць, несподіванок, загадок. На долі героїв письменника часто падає трагічний відсвіт форсмажорниї обставин, екстремальних ситуацій; частими є й «летальні» розв’язки. Його герої бунтують проти панських кривд, а потім жорстоко розплачуються – хто брутальною розправою над собою, хто життям («Суд», «Салдатики!»); ризикуючи, переходять кордон («Момент»); роблять підкоп із тюремних камери («Талісман»); влаштовують небезпечні ігри під час льодоходу («Федько-халамидник»); поширюють під «носом» у жандармів прокламації по селах («Студент», «Записна книжка»); рятують з палаючого будинку геніальну картину («Олаф Стефензон»); підпалюють панську садибу («Купля»). Незвичайні обставини, за яких відбувається дія, стають моментом істини. Небуденні, яскраві події висвітлюють злами, несподівані перетворення, що відбуваються з героями. Парадоксальні метаморфози індивідуальної та масової психології відтворено в новелах «Суд», «Салдатики!», «Талісман», «Боротьба», «Студент», «Терень» та ін. «Чудні» метаморфози, які свідчили про парадоксальність як фундаментальну рису художнього мислення, не є у Винниченка сюрреалістичним шоком; вони знаходять реалістичні мотивування, випливаючи з психологічних чинників, які не лежать на поверхні. Досить поширеною в творчості Винниченка є новела курйозів, в якій використовується поетика анекдоту, фарсу, буфонади («Антрепренер Гаркун-Задунайський», «Мнімий господін», «“Уміркований” та “щирий”», «Малорос-європеєць», «Записна книжка»). Рання новелістика Винниченка не виходила за рамки реалізму, проте деякі новели містили елементи неоромантичної поетики («Момент»), її захоплено зустріли й підтримали літературно-критичними відгуками Іван Франко та Леся Українка. Поява драм «Щаблі життя» (1907) та «Memento» (1908), а також скандального роману «Чесність з собою» (1910) знаменували появу «нового» Винниченка. У центрі багатьох творів цієї пори – проблема «нової моралі». В її осмисленні велике значення мали соціалістичні ідеї та «філософія життя», передусім – Ф. Ніцше з його пафосом «переоцінки всіх цінностей». Зосередившись у ранній період творчості на явищах соціальної та моральної дисгармонії, Винниченко тепер шукав позитивних програм, ставлячи своїх героїв у ситуацію морального експерименту, пов’язаного з перевіркою певних «теорій». Найчастіше такій перевірці підлягала ідея «чесності з собою», що передбачала гармонію думки, почуття і вчинку, погодженість людини з самою собою, допускаючи, водночас, ігнорування традиційних моральних приписів. Критика лицемірного суспільства (буржуазної) моралі характерна для творчості Винниченка 1910–20-х рр. У полеміці з Ф. Достоєвським письменник намагався протиставити роздвоєному Раскольникову цільну людину, «червоного ніцшеанця», який дотримується принципу «чесності з собою». Тип соціаліста-ніцшеанця поширений у драматичних творах В. («Дисгармонія», 1906; «Щаблі життя», 1907; «Memento», 1908; «Великий Молох», 1908), а також у його романах («Чесність з собою», 1910; «По-свій», 1912; «Божки», 1914; «Заповіти батьків», 1914; «Записки Кирпатого Мефістофеля», 1917). Проте «червоні ніцшеанці» не виступають у ролі alter ego автора; найчастіше голос автора рівномірно розподілений між двома героями, які складають опозиційні пари. Звідси – амбівалентність авторської позиції, ефект «розмитого фокусу». Влаштовуючи перевірку собі та ін., «червоні ніцшеанці» Винниченко нерідко стають заручниками власного принципу «чесності з собою», оскільки він веде їх не до бажаної гармонії, а до нової дисгармонії. Ціна експерименту виявляється надто жорстокою: йдеться вже й не про «сльозинку дитини» (як у Ф. Достоєвського), а про життя дитини – саме воно стає платою за ризиковані моральні експерименти в драмі «Memento», романі «По-свій»; лише на останній грані зупиняється перед страшною жертвою герой роману «Записки Кирпатого Мефістофеля» Яків Михайлюк. Перевірка, яку – за прикладом Раскольникова – влаштовують герої Винниченка, врешті-решт свідчить, що «життя душить і ламає всякі найкращі принципи» (запис у «Щоденнику» В. від 27 червня 1916). Проте усвідомлення того, що нав’язування життю якоїсь умоглядної «теорії» неминуче супроводжується трагічним насиллям над законами життя, у творчості Винниченка було болісним і вкрай суперечливим. У ньому змагалися «художник» і «доктринер», антиутопіст і утопіст. Як антиутопіст В. помічав «бісівщину» в середовищі революціонерів, «нових людей», за що 1909–14 був різко критикований М. Горьким (який картав Винниченка за знімання з революціонерів «романтических одеяний») та В. Леніним (який закидав українському письменнику «архискверное подражание архискверному Достоевскому»). I М. Горький, і В. Ленін у своїх оцінках керувалися утилітарними критеріями корисності або некорисності твору для справи революції. «Бісівщина», що поставала зі сторінок п’єс і романів Винниченка, – це передусім «нечесність з собою», подвійна мораль революціонерів, які претендують на роль і статус «нових людей»; їх маккіавелізм; небезпека перетворення партії в монастир, в якому є свої «доглядачі» й «прокуратори»; знеособлення особистості, підпорядкування «Я» Молохові колективності (див., зокрема, драми «Дисгармонія», «Великий Молох», «Базар»). Утопічне начало привносилося в творчість Винниченка з його поглядами ортодоксального марксиста, який «розрубував» мораль класовим мечем на дві частини. В цьому сенсі характерним є трактат Винниченка «Про мораль пануючих і мораль гноблених» (1911). У ньому акцент зроблено на тому, що роз’єднує людей різних соціальних станів, і проігноровано те, що їх об’єднує; загально-людське принесене в жертву класовому. З позицій ортодоксального марксизму Винниченко виходив і тоді, коли йшлося про проблеми естетики. В ст. «Спостереження непрофесіонала. Марксизм і мистецтво» //«Дзвін», 1913, № 12 він, полемізуючи з ідеологами модернізму і започатковуючи українські версії теорії соціалістичного реалізму, намагався обґрунтувати ідею марксистської літератури, заангажованої ідеалами соціалістичної «голубої далечіні». І разом з тим, у власній творчій практиці Винниченко далеко відходив від проголошених принципів «марксистської літератури», віддаючи перевагу вільній стихії художницького таланту, який не підвладний партійній тенденційності та здатний скористатися можливостями різних мистецьких стилів. Винниченка було близьким уявлення про суспільно-перетворювальні можливості художньої літератури, тому він вважав своїм обов’язком художника ставити «на обговорення сусп-ва» найгостріші питання, – з тим, щоб безпосередньо втрутитися в життя, пропонуючи навіть власні «сценарії щастя». Серед найбільш актуальних для Винниченка передреволюційної пори були питання про можливість кардинальної «переробки людини» шляхом подолання біологічних програм (спадковості, інстинктів), про «проблему статі» (вільна любов, проституція, нові форми шлюбу). Ця проблематика визначала конфліктні вузли в драмах Винниченка «Брехня» (1910), «Пригвождені» (1914), «Мохноноге» (1915), в романах «Заповіти батьків», «Записки Кирпатого Мефістофеля» та ін. Дещо осторонь стоїть роман «Хочу!» (1914), пройнятий радістю національного пробудження українства і полемікою з «вивихами» російського шовінізму (хоча і в цьому творі автор не обійшовся без утопічного проекту «визволення праці»). Експериментуючи з «новою мораллю», Винниченко охоче вдавався до інтертекстуальності. Характерними в цьому сенсі є численні ремінісценції з Ф. Достоєвського («анти-раскольникови»; ледь приховані цитати з монологів героїв російського письменника в драмі «Великий Молох»; використання певних сюжетних ходів у романі «Заповіти батьків», де є героїня – аналог Соні Мармеладової і де «здубльовано» фінал «Злочину і кари»). У драмі «Memento», романах «По-свій» та «Записки Кирпатого Мефістофеля» використано деякі сюжетні елементи з творів Ґі де Мопассана та Ґ. Д’Аннунціо. Повість В. «Історія Якимового будинку» є травестією однієї з вставних новел «Дон Кіхота» М. де Сервантеса. Розсуваючи традиційні рамки реалізму, Винниченко надавав нових – неореалістичних – ознак жанрові роману. В його романах відсутня гостра соціальна конфліктність. Майже всі вони – з життя української інтелігенції. Автора цікавлять морально-психологічні аспекти поведінки людини. Світ героїв Винниченка переважно замкнутий родинним колом; важливу роль відведено складній любовній інтризі, «трикутникам» та «багатокутникам», покликам продемонструвати химерію життя в його парадоксальних виявах. У романах Винниченка послаблена роль фабули; внутрішні конфлікти його цікавлять більше, ніж зовнішні. Домінують рефлектуючі герої, безпосередня психічна активність яких (пізнання, спілкування, переживання) невіддільна від самоаналізу, осмислення своїх життєвих принципів, цілей, цінностей, прагнень. Рефлексія в них є засобом самоконтролю та самовдосконалення. Рефлектуючі герої (поети, археологи, лікарі, журналісти, художники, юристи) вимагали нових способів зображення характерів, зокрема невласне прямого мовлення, внутрішніх монологів, складної структури діалогів та полілогів, динамічних портретів. Прийоми ці мали оголювати всю глибину (часом навіть надлам) психіки персонажів, розкривати процес їх безупинного самоаналізу. Саме тому в романах Винниченка досить часто зустрічаються щоденники героїв («По-свій»), листи («Хочу!»), записки («Чесність з собою»). В романі «Записки Кирпатого Мефістофеля» оповідь ведеться від 1-ї особи. Великого значення набувають діалоги-диспути – вони мають вигляд словесних двобоїв. Несподіваною – порівняно з ранньою новелістикою Винниченка – виявилася у Винниченка-романіста й функція пейзажу. Він майже зник. На зміну сільсьеого матеріалу прийшов урбаністичний колорит. Драматургія Винниченка також прикметна прагненням письменника подолати етнографічно-побутову традицію (хоча в ній і залишився активним мелодраматичний елемент, характерний для української драматургії 19 ст.).

Як драматург Винничеко успішно трансформував досвід «нової європейської драми». Особливо важливими для нього були творчі уроки Г. Ібсена. У деяких своїх п’єсах письменник вступав у творчий «діалог» з норвезьким драматургом («Брехня» В. – і «Дика качка» Г. Ібсена, «Пригвождені» та «Мохноноге» – і «сімейна драма» «Привиди»). Цікавим у п’єсах Винниченка є тип жінки «винниченківського віку» – наділеної сильним характером 26–27-річної красуні. Кращі п’єси, передусім «Брехня» й «Чорна Пантера та Білий Ведмідь», ставилися на сценах провідних театрів Європи. Завершенням 2-го періоду творчості Винниченка стали його п’єси «Закон», «Між двох сил», повість «На той бік». Два останні твори споріднює і те, що написані вони на матеріалі драматичних подій української революції; в обох – надзвичайно цікаві жіночі образи. 3-й період у творчій біографії Винниченка ознаменований появою роману «Сонячна машина» (1924), який відкривав шлях до «невластивого Винниченкові раніше, трохи авантюрного, соціально-фантастичного, ...фабульного, “утопійного” роману» (М. Зеров). Останні 20 р. життя Винниченка були віддані обдумуванню теорії конкордизму, яку він уявляв як універсальний ключ до гармонії людини з природою, соціумом і самою собою. Філоссько-етичний трактат «Конкордизм» у 2-х т. досі не опублікований, проте ідеї конкордизму «розлиті» в багатьох творах Винниченка останнього періоду – в романах «Поклади золота» (1927), «Вічний імператив» (1935), «Лепрозорій» (1938), «Нова заповідь» (1949), «Слово за тобою, Сталіне!» (1950). В еміграції Винниченко написав також книгу дитячих оповідань «Намисто», перейняту ностальгійним спогадуванням власного дитинства. У цей же час створив драми «Пісня Ізраїля» (Кол Нідре), «Великий секрет» (обидві – 1926), «Над» (1928), «Пророк» (1929).

У 1920-ті рр. Винниченко виявляв зацікавленість кінематографом. Його роман «Сонячна машина» має ознаки кіносценарію; згодом за цим романом Винниченко написав однойменний кіносценарій. Від 1908 – після знайомства з М. Горьким – Винниченко активно співпрацював з російськими видавництвами. 1914–16 у видавництві «Знание» (Москва) вийшло зібрання творів Винниченка у 8-ми томах. Деякі свої твори Винниченко писав російською мовою, а 1909–13 через непорозуміння з українською критикою та читачами неодноразово заявляв про свою готовність перейти в російську літературу, що мало резонанс як в українській пресі, так і в літературі.

Вагомою є публіцистична спадщина Винниченка, присвячена переважно злободенним політичним темам (тактика УСДРП, діяльність очолюваного Винниченком уряду, об’єднання українських сил в еміграції, критика російського шовінізму та тоталітаризму). Протягом 40 р. Винниченко вів щоденник, який є цінним історично-літературним джерелом.

© Джерело: В. Є. Панченко . Винниченко Володимир Кирилович // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт] / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2006.

Фото: Ірина Подиряко

Останні новини

Теги