Ґалаґан Микола Михайлович
Ґалаґан Микола Михайлович (24.11.1882 – після 1955) – український громадсько-політичний діяч, публіцист, член Української Центральної ради, посол УНР в Румунії й Угорщині.
Народився у селищі Требухів (нині село Броварського району Київської області). Походить з із відомого українського козацько-старшинського роду. Початкову освіту здобув у Третій Київській гімназії. Продовжив навчання у Колегії Павла Ґалаґана (1902) та на природничому факультеті Університету Святого Володимира у Києві (1908). Ще у студентські часи зацікавився політикою. Став членом української студентської громади, а з 1903 року перебував у лавах Революційної української партії. Через свою політичну діяльність був у 1904 році заарештований. Покарання відбував у Лук’янівській. в’язниці, згодом відправлений на малу батьківщину під нагляд поліції.
З 1905 року долучився до Української соціал-демократичної
«Спілки», брав участь у створенні її підпільних гуртків на Черкащині й Сумщині.
У 1910-1911 перебував на військовій службі в чині рядового у 29-му піхотному полку. У 1912 році отримав звання прапорщика. Учасник Першої світової війні у складі 20-го Заамурського прикордонного полку. Після Лютневої революції (1917) став членом Української соціал-демократичної робочої партії (УДРП), активно включився у процес українізації військових частин. З червня 1917 року – прапорщик Першого українського полку ім. Богдана Хмельницького. Як делегат брав участь у Другому і Третьому Всеукраїнських військових з’їздах. У жовтні 1917 обраний членом Української Центральної Ради (УЦР). Від фракції УСДРП входив до складу Малої ради.
У грудні 1917 як голова делегації УЦР проводив переговори з
крайовим урядом Кубані щодо створення федерації демократичних держав на
постімперському просторі. Від квітня 1918 – дипломатичний представник
Української Народної Республіки (УНР) у Румунії, де намагався вирішити питання
щодо визнання суверенітету УНР і звільнення Бессарабії.
За часів Української Держави Павла Скоропадського керував
департаментом загальних справ Міністерства народного здоров’я, відмовившись від
пропозиції очолити посольство у Румунії.
Як член Українського національного союзу брав участь у
підготовці антигетьманського повстання. У січні 1919 року призначений головою
Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Угорщині та Фінляндії. У серпні 1920
року через незгоду із Варшавською угодою між УНР і Польщею пішов у відставку й емігрував до Відня.
З 1922
року жив у Празі. Активно співпрацював з видавництвами «Нова Україна»,
«Незалежність», «Селянський шлях» та ін. Був секретарем комісії зі створення
Української господарської академії у Подєбрадах.
1923–1925 – член правління Українського громадського комітету,
а у 1927–1939 – голова Української громади Праги і Українського видавничого
фонду, викладав в Українському вільному
університеті.
Після проголошення автономії Карпатської України переїхав до Хуста, де викладав природознавчі дисципліни у державній українській гімназії. Був заарештований угорцями після окупація Закарпаття та депортований до Чехословаччини. 1945 заарештований контррозвідкою Першого Українського фронту і вивезений у Київ.
У
довіднику «Діячі Української Центральної Ради» під редакцією Осташко Т. С.
вказується, що Микола Ґалаґан загинув у Лук'янівській тюрмі 1946 року.
Згідно з матеріалами Ігоря Сюндюкова, Микола Ґалаґан відбув десятирічне ув'язнення у «Сиблагу» (Кемеровська область, РФ). Звільнений 1 листопада 1955 року. Подальша його доля невідома.
На Ольшанському кладовищі в Празі існує кенотаф на могилі Антіна Хмарука.
Реабілітований 14 травня 1992 року.
Микола Ґалаґан, джерело: газета «День»