Мороз Григорій Костьович

Родина Морозів до колективізації мала 14 десятин землі. В сім'ї  було двоє дітей. У селі була українська автокефальна православна церква, на яку у період колективізації почали накладати податок з метою її закриття. Церковна рада виплачувала податок згідно з надісланою квитанцією, але сільська влада за тиждень надсилала нову квитанцію. То гроші у церковній касі швидко закінчилися. Жінки із числа віруючих стали між собою збирати додатково гроші таємно. Зібрали пару разів, але зрозуміли, що тому кінця-краю не буде і перестали платити по квітанціях. Після цього церкву закрили, а священика заарештували, забрали в район. Церковну споруду  ж переобладнали під зерносховище новоствореного колгоспу імені К.Ворошилова.

У селі була чотирикласна народна школа, у якій викладання велось українською мовою. Вчителями працювали всі українці з числа місцевих.

Навесні 1931 року відкрили неповну середню школу-семирічку. Після цього були прислані іногородні вчителі і мова викладання стала російською.

Родину Морозів у жовтні місяці 1929 року прийшли розкуркулювати, а перед тим тижнів за два кудись зникли наші батько і дядько. Дід і баба сказали дітям, що вони буцімто кудись поїхали. Та спочатку розкуркулили родину   сусіда Назара Паська. Малий Гриць був свідком цього процесу. Пригадав, як всі речі з хати сусідів повиносили і склали на столах: всю одежу, сувої полотна, інші речі.

На той час у селі організувався гурт людей-активістів десь із тридцяти осіб, чоловіків та жінок на чолі з уповноваженим. Вони влаштували щось на кшталт такого собі аукціона. Уповноважений брав зі стола якусь річ і казав: «Товариші! Ось це коштує 50 копійок. Хто більше?». Ніхто більше не давав, отак і розбирали це майно майже задарма. Господарство ж автоматично все перейшло у власність колгоспу.

Десь через два дні той самий гурт людей на чолі з уповноваженим прийшли і до дому Морозів. У хаті були дід, баба і Гриць з братом. До хати зайшов уповноважений з трьома активістами. Вони відразу попередили, що все господарство родини Морозів конфіскується і на нього вона вже не має жодних прав власності. Тоді членів сімї  завели у іншу кімнату, щоб у вікна не було видно, а все майно, що було, повиносили надвір і так само «попродавали». Різниця була лише в тому, що на дворі Морозів відразу почали влаштовувати колгосп, а родину з хати вигнали.

За таких обставин дід зробив під грушею з соломи будку і сім'я з чотирьох осіб помістилися в ній, однак через тиждень діда заарештували і відправили до Конотопа у в'язницю. Гриць з бабусею та братом продовжували жити в цій будці під бойкотом. На той час бойкот означав, що ніхто з односельців не мав права спілкуватися з цими людьми, допомагати їм, давати якісь харчі, купляти товари в магазині. Їм заборонено було навіть воду брати, то вимушені ходити за водою вночі, щоб ніхто не бачив. Але не всі односельці дотримувалися режиму бойкоту. Гриць сам бачив, як дівчина-сусідка крадькома з бур'янів принесла хлібину та молоко. Односельці допомагали так, щоб ніхто нічого не знав. У сільраді батькові та дядькові за два тижні до розкуркулення вдалося отримати відповідні довідки, згідно з якими вони змогли виїхати з села. Якщо б вони б не залишили Миколаївки, то їх би влада заарештувала та вислали на Соловки. 

Мешкали Морози в тій будці до початку осінніх дощів та холодів. Тоді їх рідна тітка, дідова донька, пішла в сільраду та виплакала дозвіл, щоб  забрати рідню до себе до хати. Отримавши дозвіл, розкуркулені родичі перейшли до неї. Прожили у неї до лютого місяця, до Масляної, коли їм повідомили, щоб готувалися до виїзду з села на спецпоселення. Вони підготувалися і в назначений час односельці прийшли проводжати їх, але транспорт з виселенцями до них чомусь не заїхав. Так Морози і залишилися в Миколаївці зимувати. Перезимували там, а навесні 1931 року тітка знову випрохала у сільраді дозвіл, щоб сім'ї Морозів дозволили землянку викопати. Тим часом з їхніх будматеріалів на вигоні уже колгоспні споруди почали будувати, то дід Ілля там і землянку викопав.

Г. Мороз пригадував, що у селі було близько шести куркульських господарств. Серед них - Назар Пасько,  дід Гриця Ілля Мороз, Роман Бойко, Іван Колот. З них Роман Бойко був висланий у Сибір з родиною, то згодом він лише сам повернувся звідти. Доля інших розкуркулених миколаївців Григорію залишилася невідомою.

На думку Г.Мороза, Радянську владу на селі майже ніхто не підтримував, бо Ленін хоча й проголосив лозунг «Земля – селянам, а фабрики та заводи – робітникам», але фактично цього не виконав.

За два кілометри від села Миколаївки створили радгосп, керівником якого призначили Іван Самійленка, бо він був партійним. Хоча, як говорив батько Григорія, у нього був портрет вождя, а під цим портретом була ікона. І він не боявся залучати розкуркулених до роботи у відділках радгоспу, які довелося йому очолювати.

У 1932-1933 роках окрім куркулів були ще одноосібники – це ті селяни, які ще не вступали в колгосп. Їх було у Миколаївці понад тридцять осіб. Серед люду вони глузливо звалися «індусами». Г. Мороз не пригадав жодного випадку, щоб вони помирали від голоду на відміну від колгоспників, бо їм щодня давали 800 г кукурудзяного хліба і варили якусь юшку. Директором того радгоспу був партієць, естонець за національністю.

Очевидець пригадав, як навесні 1933 року один селянин прийшов на роботу та й упав, знесилений. Жінка директора, побачивши це, принесла йому склянку молока, щоб він випив та підкріпившись,  йшов працювати. Тієї ж осені у країні відбулася велика партійна чистка і директора-естонця з дружиною за якісь провини виключили з партії та звільнили з роботи.

За свідченням Г. Мороза, колективізація у Миколаївці почалася восени 1930 року. Добровільно до колгоспу записалися активісти та деякі трохи заможніші господарі зі страху, щоб їх не розкуркулили. Решта селян не йшла до колгоспу, то цим «індусам» почали виділяти якнайгіршу та найдальшу землю, бо біля села землю відрізали для колгоспу. Щоб примусити «індусів» до вступу в колгосп, їм давали нереальні для виконання наряди, щоб вони, наприклад, за тиждень зорали і посіяли певну культуру.

Застосовували для цього і інші методи. Так, сусіда Морозів, Федота Каблучку зі швагером, з метою примусити вступити до колгоспу зачинили в шкільному підвалі і через кожну годину активісти ходили до дверей і запитували, чи вони вже надумали писати заяву про вступ. І так їх тримали під замком до самого ранку.

Іншого разу гурт близько з десяти осіб активістів зайшов до Сергія Мороза, який на той момент порався у хліві. Один активіст на прізвище Петро Дубовик зайшов на подвір'я і вистрілив у господаря з дробовика. Пораненого Сергія занесли до хати, де він полежав кілька днів без медичної допомоги і помер, залишивши дружину та четверо дітей.

Влітку 1932 р. радянським урядом було прийнято антигуманну постанову про заборону збирання колосків на колгоспному полі. За такий «злочин» була визначена кара 10-літнього ув'язнення. При цьому після молотьби на колгоспних токах все зерно відправлялося на елеватори, а колгоспникам не залишали нічого.

З метою прискорення колективізації ВКП(б) на початку 1930-х років прислала на село так званих 10-ти та 25-ти тисячників – спеціально підготовлених робітників з великих промислових центрів СРСР для поліпшення господарчо-організаційної роботи у колгоспах. Ці «тисячники», прибувши до села, негайно створили бригади з активістів, які складалися з членів комітету незаможних селян та вчителів місцевої школи. Вчителі за наказом зверху організовано водили своїх учнів по селу та примушували їх писати на стінах хат різні пропагандистські гасла та малювати карикатури на розкуркулених.

Бригади активістів, озброєні металевими щупами та іншим спеціальним знаряддям, на чолі з «тисячниками» обдовбували всі хати, хліви, городи, комини та печі, розкривали стріхи, шукаючи приховане селянами збіжжя. Нещасним був той, у кого вони знаходили мішок чи два зерна. Так, у Сергія Колота було знайдено пару мішків зерна. За таку «провину» за наказом сільради було конфісковане все його майно включно з хатою, а самого господаря і його батька арештували та відправили до райцентру, де їм винесли вирок по 10 років далеких таборів. Так по них і слід пропав.

Ще одним таким «грішником» став Давид Гребінник, родина якого складалася з 9-ти осіб. Не маючи належних запасів для харчування, він як батько сімох дітей, пішов збирати колоски на колгоспному полі. Там його схопила охорона і суд згодом засудив його до 10-ти років примусової праці.  

Згідно зі спогадами Г. Мороза, у перші місяці голоду 1932-33 рр. селяни харчувалися переважно городиною, пізніше макухою (якщо вона в кого малася), а згодом увели у свій раціон гречану полову. Від низької калорійності ерзац-їжі люди почали пухнути, а з часом і вмирати. Перші випадки голодної смерті  привертали до себе співчутливу увагу односельців. Але то було лише тимчасово, бо кількість мерців у селі з кожним днем збільшувалося.

Скільки було померлих у Миколаївці під час Голодомору Г. Морозу не відомо, бо він у той час був лише підлітком. І вижив лише тому, що працював у радгоспі, де отримував пайку кукурудзяного хліба та баланду. А сусідська родина Холодюків вимерла вся. Першим помер 18-літній син Павло, якого поховали у садку під вишнею з тим, щоб провідувати його могилу. Але за короткий час померли також батько, мати і брат небіжчика. З десяти ближніх дворів, за підрахунком Г. Мороза, вимерло близько 20 осіб. Поскільки у Миколаївці тоді нараховувалося 360 дворів, то всіх треба помножити на 36 і загальна кількість дорівнюватиме приблизно 720 померлих односельчан.

З часом і в колгоспі почали варити якусь юшку, то це стримало подальшу смертність селян від голоду.

Відомо, що Миколаївка стоїть на шляху на одинаковій відстані між колишніми райцентрами Буринню та Тернами, то цим битим шляхом, як пригадує Г.Мороз, під час голоду пересувалися якісь людиноподібні істоти. Одні з них тонкі та високі, інші такі опухлі, що й очей не було видно. Шкіра на їх ногах була потріскана, з-під неї просочувалася якась рідина. Вони відпочивали там, де їх заставала ніч – просто неба. Ранком вони вставали і йшли далі. Деякі ж засинали вічним сном. Для поховання небіжчиків у селі було призначено поховальну бригаду для збирання мерців, яка звозила їх до загальної ями.  

Як згадує Г. Мороз, активісти вдавалися іноді і до вбивств односельців. Так, одного весняного дня по селу йшла група активістів, яка зустріла молодого парубка Данила Мороза та запитала, чому він не працює. А той ледве на ногах від голоду стояв. Тоді Петро Дубовик вистрілив з дробовика і вбив Данила.

Інший випадок ще трагічніший. Одного недільного ранку двоє молодих хлопців Іван Заєць та Іван Колот намагалися спіймати у ставку рибу чи може й жаб. Їх активісти відвели до сільради, там сильно побили, а потім вивели на вигін, зв'язали позаду руки та затулили рот і ніс, щоб вони не могли дихати. Так вони і подушилися.

Пригадав Г. Мороз і трагічний випадок, який трапився з братами Петром та Семеном Орлами. Цим двом хлопцям судилося дожити майже до самих жнив, але одного дня вони крадькома залізли в колгоспне жито, там нарвали колосків і їли їх, поки не наситилися. Але з часом відчули болі в животах і почали несамовито кричати. Проте жодної лікарської допомоги їм не було надано, так вони в полі й згинули, бо їх кишки не витримали і полопалися.

Підготував Олександр Капітоненко.