Цісик Квітка (Kvitka Cisyk, Kacey Cisyk)

Про Квітку, що не зацвіте цієї весни.

Чи справді вже не по­ бачимо цієї Квітки, що так широко була відома не тільки у нашій грома­ді, не тільки серед пла­стунів, але й серед не­ української публіки, що слухала її чудовий голос у реклямі на телевізії: ''Have you driven а Ford 

lately?" Для усіх нас вона зда­ється назавжди зали­шиться картиною усміх­неної, радісної, немов справжньої квітки, яка своїм голосом викликува­ла стільки приємности і захоплення. 

Такою була вона у своїх піснях і у безпосе­редніх зустрічах при ко­жній нагоді. Такою бачи­мо и на світлинах із архіву „Свободи" у тих давніших роках, коли відвідувала з матірю на­шу редакцію чи сама піс­ля випуску другої стрічки пісень, під назвою „Два кольори". Тіль­ки чомусь на обкладинці стрічки „Два кольори" її личко замріяне, задума­не, не бачимо на ньому того веселого усміху, що завжди нас полонив.

Але коли тільки на екрані нашої пам'яті по­явиться ніколи не затер­та картина пластової оселі на „Вовчій Тропі", то бачимо, так ясно, не­мов це було вчора, неза­бутні вечірні ватри у юнацькому таборі та ус­міхнену Квітку з гітарою в руках, яка своїм ентузіязмом та завзяттям захоплює усіх присутніх учасників, а її дзвінкий го­лосочок веде перед.

Скільки разів чую нашу безсмертну пісню „При ватрі", бачу Квітку, Мо­же для неї ця пісня та­кож була особливо близь­ка, коли включила її у свою стрічку „Два кольо­ри", в якій так гарно получила китицю наших найбільш відомих пісень, від давніх стрілецьких, почерез пластові до най­новіших славного Івасюка, що саме в тому часі, у 1989 році, став і тут ду­же популярним та люб­леним. 

Із цією стрічкою та рівночасно із тими спі­ванками на телевізії та в радіо наша Квітка зацві­ла не лише на україн­ському полі, але також на американському. 

Дев'ять років минуло від того часу, як ми ма­ли нагоду вітати її в ре­дакції із цим новим успі­хом. Вона розповідала, як завжди повна життя і радости про свої пляни, про своє життя і про своє щастя, що саме та­ке життя Господь її дару­вав. Тут говорив її вели­кий оптимізм, який вона мала і яким вміла „зара­зити" усіх довкола себе.

Може тому свою стрічку вона присвятила „на­строєві української душі, якої крила ніщо не може зламати" байдуже, що моттом для неї були два кольори — червоний і чорний. А може в її оптимізмі допомагала також участь у Пласті від наймолод­ших років життя? Бачу її малою юнач­кою із 1967 року, коли повна енергії та плянів стала організаторкою співочого гуртка „Пла­стових соловейків" у 30-му Курені в Ню Йорку, пригадую їхній виступ на 20-річчі Пластової Ста­ниці. Дивним, незрозумі­лим збігом обставин в суботу, 28-го березня, по­пала мені в руки світ­лина із привітання Вер­ховного Архиєпископа Сліпого на „Вовчій Тропі" із „Соловейками" та Квіткою у його ніг. Я зі сантиментом, але як завжди згадуючи Квітку, усміхалася на її вид, на­віть не прочуваючи, що декілька годин пізніше наш соловейко замовкне на віки. 

Цікаве, чи товаришки заспівали її на прощання „Сіріли у сумерку півночі шатра", цю пластову пісню, яку вона стільки разів провадила з гі­тарою в руках, вдивляю­чись у вогонь догорячої ватри з десятками та­ких, як вона, молодих дів­чат, що мріяли про ща­сливе майбутнє. 

„Погасло багаття, горіли ще мрії, кінчила свій лет заворожена ніч.,," — вчувається мені сьогодні дзвінкий голос Квітки і бачу її малу постать, там на місці тих соток ватер, що го­ріли на „Вовчій Тропі", Замовк наш соловей­ко, але його голос зали­

шився в наших серцях і дзвенить відгомоном на її стрічках, пригадуючи все цю саму — Квітку. 

ОКА